ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ ОСВІТИ

 Володимир Бахрушин

...У сучасному світі взагалі, і в освіті зокрема, останнім часом істотно змінюються переважні форми доступу до освітніх і наукових ресурсів. Через це змінюється і ставлення до місця бібліотек, форм їх існування, засобів підтримки тощо. Немає жодного сенсу говорити, що «Вищий навчальний заклад зобов’язаний мати у своєму складі бібліотеку, бібліотечний фонд якої має відповідати вимогам стандартів освітньої діяльності», як це зроблено у ч. 6 ст. 33 Закону України про вищу освіту [5]. А згадування в коментарях, що це можуть бути електронні бібліотеки, ще й посилює висновок про її недоречність. Хоча б тому, що така норма націлює на створення великої кількості більш-менш однакових за змістом і поганих за якістю електронних ресурсів. Тим більше, немає сенсу закладати до нового Закону про освіту норму, що кожен заклад освіти (тобто вже не тільки вищій, а й школи, дитячі садочки, позашкільні заклади, …) повинен мати бібліотеку для забезпечення освітнього процесу. Сьогодні ми маємо величезну кількість якісних відкритих освітніх ресурсів, створених різними мовами, розрахованих на різні рівні підготовки та способи сприйняття інформації. Прикладами є бібліотека українських шкільних підручників (http://pidruchniki.net), електронна бібліотека з математики ELibM (http://www.emis.de/ELibM.html), фізико-математична бібліотека EqWorld (http://eqworld.ipmnet.ru/ru/library.htm), Інтернет-бібліотека Московського центру неперервної математичної освіти (http://ilib.mccme.ru) та багато інших. Деякі з них створені і підтримуються вищими навчальними закладами. Інші – науковими установами, громадськими організаціями, профільними спільнотами тощо.Для забезпечення освітнього процесу треба вміти орієнтуватися в тих відкритих інформаційних ресурсах, які вже існують, розвивати їх, створювати нові подібні ресурси та забезпечувати зручний доступ до них учасникам освітнього процесу, але не дублювати їх у кожному закладі освіти. Вказана пропозиція проекту є навіть кроком назад, порівняно з вимогами чинного закону, який згадує бібліотеки лише у загальному переліку позашкільних навчальних закладів (ст. 39) та як засіб самоосвіти громадян (ст. 49) [6]. Замість цього доречно було б сконцентрувати ресурси на підтримці та розвитку провідних бібліотек держави, таких як Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Національна бібліотека України для дітей тощо, а також провідних бібліотек регіонів.

 Університети сьогодні варто стимулювати до створення не бібліотек, які б містили у друкованому чи електронному вигляді всі підручники з усіх дисциплін, а відкритих спеціалізованих освітніх та наукових інформаційних ресурсів. Таких, як наприклад, фонд стародруків Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.rare.univ.kiev.ua/ukr); проект «Космічна погода» ХНУ ім. В.Н. Каразіна (http://sw.astron.kharkov.ua/index.htm) й т. п. Звісно, це не слід розглядати, як пропозицію ліквідувати ті бібліотеки, які сьогодні існують. Провідні університетські бібліотеки з великими фондами важкодоступних, а нерідко й унікальних, видань повинні існувати та розвиватися. На мою думку, незалежно від підпорядкування, вони мають стати загальнодоступними і не тільки виконувати функції обслуговування студентів та викладачів «своїх» університетів, а перетворитися на потужні загальнодержавні чи регіональні культурно-просвітницькі центри. Саме такими є бібліотеки багатьох лідерів сучасної вищої освіти...

http://education-ua.org/ua/analytics/411-informatsijni-resursi-osviti